Повернувся боєць у відпустку із зони АТО

Повернувся боєць у відпустку із зони АТО
У відпустку із зони АТО повернувся боєць українського добровольчого батальйону "Фенікс”, створеного при 79-й окремій аеромобільній бригаді, депутат Гадяцької міської ради Валерій Сухно.
"Анексію Криму сприйняв, як особисту образу”, – доброволець, депутат Гадяцької міської ради".
Під час візиту до Полтави захисник завітав до редакції ОКІА "Новини Полтавщини”, де розповів про службу у батальйоні, ставлення до українських військових місцевого населення, поділився своїми планами на майбутнє та думками про те, коли ж нарешті закінчиться неоголошена війна на Донбасі. 

Чому вирішили піти добровольцем на службу у зону АТО? 

Депутати є слугами народу, вони захищають інтереси народу, виконують свої обіцянки. Тому я вважаю, що депутат, якщо йому дозволяє здоров’я, повинен захищати свій народ — жінок, дітей, своїх виборців. Я пішов воювати за своїх хрещеників, за друзів та їхніх дітей.

Також я з дитинства мріяв бути військовим, у юності хотів служити в Афганістані, рапорти писав туди, але, за віком, все таки, не потрапив на службу. 

Інша причина чому я пішов добровольцем – захоплення Криму переживав, як особисту образу. Наклеп на нашу країну, теж сприйняв так, і тому вирішив, що моє місце на Донбасі. 

Я пішов воювати туди, для того, аби ці бойові дії не відбувалися біля моєї домівки, щоб Полтавщина жила спокійно. 

Захищати свою землю — це обов’язок кожного українця. 

Як до вашого рішення служити поставилася сім’я? 

У цьому плані мені було, з одного боку, трішки важче, ніж іншим чоловікам, з іншого – легше. У мене зовсім немає рідні, батьки і найближчі родичі померли, я один. Легше було бо я відповідав сам за себе, а важче — тому, що думав, не дай Бог, отримаю каліцтво, нікому не буду потрібний. 

Як проходила служба у батальйоні "Фенікс”? Скільки ви перебували на фронті? 

На строковій службі я був заступником командира взводу, служив у Німеччині. На даний момент мені 45 років, коли минулоріч весною я почав звертатися у військкомат, говорили, що не проходжу за віком. А вже, коли влітку підняли віковий ценз, я активно займався проходженням медкомісії. У той же час в інтернеті розповсюджувалася інформація про те, що рішенням Президента створюється експериментальний батальйон "Фенікс”, тому не вагаючись пішов добровольцем. Пройшов співбесіду, написав рапорт про мобілізацію, у Миколаєві мене поставили на облік. Добровольці з’їжджалися з усієї України, найбільше з центральної частини, є чоловіки з Криму, Миколаївської області, менше представників із Західної України. Отак і склався наш батальйон. Повністю він був укомплектований уже у середині вересня. 

З 15 жовтня ми виїхали на стажування, проходили навчання на полігоні під Миколаєвом. Злагодження, ознайомлення з технікою, пройшли повний курс. Держава на нас не економила боєприпасів, відстрілювали з усього з чого тільки можна було і вдень, і вночі. Волонтери нас одягли, забезпечили касками, бронежилетами, харчування. Далі три тижні ми пробули у Херсонській області, а потім колонами зайшли у зону АТО, це було в середині листопада. Оце ми там уже близько 8 місяців. 

Служба цікава у плані того, що різні люди, різний контингент зібрався. Петро Васильович Ворона з нами служив. Ми коли у перший день з ним побачилися, так як його ніхто фактично не знав, а я був з ним знайомий з часів Помаранчевої революції, він попросив не називати його посаду. Представився як викладач. Спочатку ми з ним були рядовими, згодом стали командирами, – я відділення гранатометників, а він командиром зенітної установки. Люди у батальйоні різні — є бізнесмени з Києва, з величезними достатками. Лікар до нас приїхав, який проживав у Німеччині, покинув там жінку, роботу у клініці, і приїхав. Він перебував дві чи три ротації у Донецькому аеропорту, нагороджений державними нагородами. 

На трьох-чотирьох БТРах ми здійснювали марші, могли за день проїхати по чотириста кілометрів. Дощ чи сніг, а ми на броні. Деколи ми заскакували навіть на сепаратистські території, шукали де можливо по нас відкриють вогонь. Зупинялися на три ночі у таких місцях, де до цього не було наших військ, вели спостереження. 

Наш батальйон приймав участь у захисті Маріуполя, у Широкино ми були учасниками бойових дій. Туди з Петром Васильовичем ми ввійшли 4 лютого, коли про це село ще ніхто нічого не знав, і потрапили у засідку. Там були у десять разів більші сили сепаратистів, про яких ніхто не мав уявлення, так як село було більш проукраїнським. На жаль, тоді загинув наш земляк "золота” людина з Кременчука, і хлопчина із Києва, три чоловіки були поранені. Після того у Широкино розпочалися активні бойові дії. 

Взимку було важко, ми жили у колишньому піонерському таборі. Світла не було, буржуйок не було, та вони і не дозволялися, ми могли хіба що на спиртові розігріти чай. Кілька днів було так, що на вулиці температура повітря -17, а у кімнаті, де ми жили -7. Чай закип’ятили, 10 хвилин і він замерз. Пізніше нам завезли генератори. 

На даний час я відпустці. Батальйон наш у зоні АТО. Через місяць-півтора ми будемо демобілізовані. У найближчий тиждень вирушатимемо назад до Миколаєва, з технікою, будемо передавати її нашим послідовникам, які наразі проходять підготовку на Житомирському полігоні повітряно-десантних військ. Ми з ними зустрінемося, поділимося досвідом. 

Що вас особисто вразило, позитивно чи негативно, коли ви вперше потрапили до зони АТО? 

Мені і шкода, і я горджуся тими військовослужбовцями, які воювали влітку. Тоді були колосальні втрати, не було бойового досвіду, не було забезпечення, командири були не досвідчені, тому я просто з захопленням розумів на скільки вони героїчно трималися. На таких, як вони і наш батальйон будується майбутнє української армії. 

Дуже вражали мене раніше фільми про Другу світову війну, там, коли їхали наші воїни, техніка, їх так тепло зустрічали місцеві жителі. От, приблизно, так зустрічали і нас. Часто було, що їхали через якесь село у Донецькій області, стоїть жінка біля двору зі слізьми на очах, і перехрещує нас в дорогу. З проявами ворожості не доводилося нам зустрічатися. 

Взимку приїжджали місцеві жителі до нас під Широкіно, привозили обіди і говорили, що якщо треба буде, будуть нам патрони підносити, тільки просили не кидати Маріуполь. 

Як ви думаєте чому багато місцевих жителів перейшли на сторону сепаратистів? Що на них вплинуло? 

Доводилося нам дивитися канали ДНР, ЛНР, там наскільки уміло поставлена пропаганда, наскільки зазомбовані люди. Можливо хтось мав надію на те, що з приходом Росії повернеться молодість. Пропаганда російська далася взнаки. 

Що вас вразило, коли перший раз приїхали у відпустку? 

Гадяч – маленьке патріотичне містечко. Там мене завжди радо зустрічали, допомагали, це вражало найбільше. Коли приїжджав додому, мені просто по-людськи хотілося скупатися під гарячим душем і лягти у чисту постіль. 

Чим ви будете займатися після мобілізації? 

У мене наскільки за цей рік мізки переключилися на виконання бойових завдань. Що поки не знаю чим займатимуся. 

Багато хто з нас думав про те, що потрібно продовжувати службу, але є деякі важкі моменти. Потрібно або знову йти добровольцями, але ти можеш не потрапити у свій підрозділ, а по-друге, контракт розрахований мінімум на 3 або 5 років. Не кожен готовий на такий термін його підписати, не знаючи що буде далі. На жаль, законодавством не передбачені контракти на пів року чи рік. 

Як думаєте чим там усе закінчиться і коли? 

Я думаю, що усе закінчиться тоді, коли відповідне рішення буде прийнято там "на верху”, повинні бути політичні домовленості. А ми, зі свого боку, докладемо усіх зусиль, щоб сепаратисти не пішли далі.
 

Схожі статті:

Загальні статті8-річний хлопчик з Броварів пообіцяв солдату захищати його в майбутньому.

Новини містаВручали бронежилети правоохоронцям, які вирішили взяти участь в АТО.

Новини містаНа захисті кордонів

Новини містаУ Великих Будищах поховали 19 річного Миколу Прудія.


Рейтинг: 0 Голосів: 0

Комментарии

Нет комментариев. Ваш будет первым!

Наверх
Вниз